Екзистенціалізм це гуманізм
Це непрофесійний переклад есею Жан-Поль Сартра “Existentialism Is a Humanism”. Подяка за переклад приймається у вигляді донатів на ЗСУ.
У 2015 році дуже дивна дівчина познайомила мене з цим текстом, і з тих пір я перечитую його раз на декілька років, аби певною мірою тримати себе в тонусі. Цього року перечитування здалось особливо актуальним, але мені гидко робити це російською. Тому я переклав його українською))
Моя мета тут — запропонувати захист екзистенціалізму від кількох докорів, які були висунуті проти нього.
По-перше, екзистенціалізму закидають, наче він закликає людей до квієтизму1 відчаю.
Адже якщо всі шляхи до розв’язання проблеми закриті, то будь-яку дію в цьому світі треба було б вважати абсолютно неефективною, і ми прийшли б, зрештою, до споглядальної філософії. А оскільки споглядання — це розкіш, то це буде лише чергова буржуазна філософія. Це, зокрема, закид комуністів.
З іншого боку, нам докоряють за те, що ми підкреслюємо все те, що є ганебним у людському становищі, що ми зображуємо те, що є підлим, брудним або ницим, нехтуючи деякими речами, які мають чарівність і красу і належать до світлого боку людської природи: наприклад, на думку католицького критика, пані Мерсьє, ми забуваємо, як посміхається немовля.
І ті й інші також дорікають, що ми ігноруємо людську солідарність і розглядаємо людину ізольовано. І це тому, як кажуть комуністи, що ми засновуємо нашу доктрину на чистій суб’єктивності — на декартовому “Я думаю”, тобто такому моменті в якому людина пізнає себе в самотності. І це начебто відрізає нам шлях до солідарності з іншими людьми, що існують поза нами, бо їх не можна осягнути шляхом cogito.
З боку християн нам дорікають як людям, що заперечують реальність і серйозність людських стосунків. Бо оскільки ми ігноруємо заповіді Божі та всі цінності, що прописані як вічні, то не залишається нічого, окрім того, що є суто добровільним. Кожен може робити те, що йому заманеться, і буде нездатний, з такої точки зору, засуджувати ні погляди, ні дії будь-кого іншого.
Саме на ці різноманітні докори я спробую сьогодні відповісти, тому і назвав цю коротку роботу “Екзистенціалізм — це гуманізм”. Багатьох може здивувати згадка про гуманізм у цьому контексті, але спробуємо розібратися, в якому сенсі ми це розуміємо.
У будь-якому випадку, ми можемо почати з того, що екзистенціалізм, в нашому розумінні цього слова, є доктриною, яка робить людське життя можливим; доктриною, яка також стверджує, що кожна істина і кожна дія припускають як середовище, так і людську суб’єктивність. Основне звинувачення, висунуте проти нас, полягає в тому, що ми надмірно наголошуємо на злій стороні людського життя.
Нещодавно мені розповіли про одну жінку, яка щоразу, коли нервує і дозволяє собі вульгарний вислів, виправдовується, вигукуючи: “Здається, я стаю екзистенціалісткою”. Виходить, що неподобство ототожнюється з екзистенціалізмом.
Ось чому дехто каже, що ми “натуралісти”, і якщо це дійсно так, то дивно бачити, як вони скандалізують і обурюються нами, адже здається, в наш час нікого не лякає і не принижує те, що насправді називається натуралізмом. Тих, хто цілком може витримати роман Еміля Золя, наприклад, “Земля”, нудить, як тільки вони читають екзистенціалістський роман.
Ті, хто апелює до сумної мудрості народу, знаходять нашу мудрість ще сумнішою. І все ж, що може розчарувати більше, ніж такі приказки, як “Моя хата скраю — нічого не знаю” (Charity begins at home) або “Добрими намірами вимощена дорога до пекла” (Promote a rogue and he’ll sue you for damage, knock him down and he’ll do you homage)? Ми всі знаємо, скільки можна навести поширених висловів з цього приводу, і всі вони означають приблизно одне і те ж — що не можна йти проти сильних світу цього; що не можна боротися з панівними силами; що не можна втручатися в справи, які не належать до твоїх обов’язків.
Або що будь-яка дія, яка не відповідає певній традиції, є просто романтизмом; або що будь-яка ініціатива, яке не підкріплена перевіреним досвідом, приречена на невдачу; і що оскільки досвід показує, що люди незмінно схильні до зла, то повинні існувати чіткі правила, які б їх стримували, інакше ми отримаємо повну анархію. Однак саме ті люди, які вічно вимовляють ці похмурі прислів’я і щоразу, коли їм розповідають про якийсь огидний вчинок, кажуть: “Як же це схоже на людську природу!”. Саме вони що завжди наполягають на реалізмі, скаржаться на те, що екзистенціалізм — це занадто похмурий погляд на речі.
І справді, їхні надмірні протести дають мені підозру, що їх дратує не стільки наш песимізм, а набагато більш ймовірно, наш оптимізм. Бо по суті, те, що викликає тривогу в доктрині, яку я збираюсь вам пояснити, полягає в тому, що вона ставить людину перед можливістю вибору. Щоб переконатися в цьому, розгляньмо це питання з суто філософської точки зору. Що ж це тоді таке, те що ми називаємо екзистенціалізмом?
Більшість з тих, хто вживає це слово, розгубилися б, якби їх попросили пояснили його значення. Бо відколи це стало модним, люди бадьоро заявляють, що той чи інший музикант, чи художник — “екзистенціаліст”. І дійсно, це слово зараз вільно застосовується до настільки багатьох речей, що воно вже не означає нічого взагалі.
Здається, що за браком будь-якої нової доктрини, такої як сюрреалізм, всі, хто прагне приєднатися до свіжого скандалу чи руху, тепер хапаються за цю філософію, в якій, однак, вони не можуть знайти нічого, що відповідало б їхнім цілям. Бо насправді з усіх вчень це найменш скандальне і найсуворіше: воно призначене суто для спеціалістів і філософів. І все ж воно легко піддається визначенню.
Питання ускладнюється лише тим, що є два види екзистенціалістів. Є, з одного боку, християни, серед яких слід назвати Ясперса і Габріеля Марселя, обидва сповідують католицизм; а з іншого — екзистенціальні атеїсти, до яких ми повинні віднести Гайдеггера, а також французьких екзистенціалістів і мене особисто. Спільним для них є лише те, що вони вважають, що існування передує сутності — або, якщо хочете, що ми повинні починати з суб’єктивного. Що саме ми маємо на увазі під цим?
Якщо розглянути предмет виробництва, наприклад, книгу або канцелярський ніж, то можна побачити, що він був виготовлений ремісником, який мав певний задум; і він спрямовував увагу як на концепцію канцелярського ножа, так і на чинну техніку його виробництва, яка є частиною цієї концепції й, по суті, є його формулою. Таким чином, канцелярський ніж — це виріб, який виготовляється певним чином і з іншого боку, служить певній меті, бо не можна припустити, щоб людина виготовляла канцелярський ніж не знаючи, для чого він потрібен. Таким чином, канцелярський ніж, його сутність, тобто сума формул і якостей, які зробили можливим його виробництво — передує його існуванню. Це й обумовлює наявність тут перед моїми очима конкретного ножа або конкретної книги. Отже, тут ми дивимося на світ з технічної точки зору, і можна сказати, що виробництво передує існуванню.
Коли ми думаємо про Бога як про творця, ми думаємо про нього, в більшості випадків, як про надприродного майстра. Яку б доктрину ми не розглядали, чи то доктрину Декарта, чи самого Лейбніца, ми завжди маємо на увазі, що воля тою чи іншою мірою випливає з розуміння або, принаймні, супроводжує його, так що, коли Бог творить, він точно знає, що саме він творить. Таким чином, задум людини в Божому розумі можна порівняти з задумом канцелярського ножа в розумі ремісника: Бог творить людину відповідно до процедури й задуму, так само як ремісник виготовляє канцелярський ніж, слідуючи поняттю і формулі. Таким чином, кожна окрема людина є реалізацією певного задуму, який живе в божественному розумінні.
У філософському атеїзмі вісімнадцятого століття поняття Бога придушується, але не ідея, що сутність передує існуванню; щось від цієї ідеї ми все ще знаходимо скрізь, у Дідро, у Вольтера і навіть у Канта. Людина має людську природу; ця “людська природа”, яка є концепцією людського буття, міститься в кожній людині; це означає, що кожна людина є окремим прикладом універсальної концепції, концепції Людини. У Канта ця універсальність заходить так далеко, що дика лісова людина, людина в природному стані та буржуа — всі вони містяться в одному й тому ж визначенні і мають однакові фундаментальні якості. І тут знову ж таки сутність людини передує тому історичному існуванню, з яким ми стикаємося на практиці.
Атеїстичний екзистенціалізм, представником якого я є, з більшою послідовністю заявляє, що якщо Бога не існує, то є принаймні одна істота, існування якої передує його сутності, істота, яка існує до того, як її можна визначити за допомогою будь-якої концепції про неї. Цією істотою є людина або, як каже Гайдеґґер, людська сутність.
Що ми маємо на увазі, коли говоримо, що існування передує сутності? Що людина передусім існує, стикається з самою собою, виринає у світі — а вже потім визначає себе. Якщо людина, як її бачить екзистенціаліст, не піддається визначенню, то це тому, що спочатку вона є нічим. Вона буде нічим до тих пір, поки не стане чимось іншим, і тоді вона буде тим, чим вона сама себе зробить. Таким чином, не існує людської природи, тому що немає Бога, щоб мати уявлення про неї. Людина просто є.
Не в тому сенсі, що вона є тим, чим вона себе уявляє, але вона є тим, чим вона бажає стати, і такою, якою вона себе уявляє після того, як вже існує. Людина є нічим іншим, як тим, що вона сама з себе робить. Це перший принцип екзистенціалізму. І це те, що люди називають його “суб’єктивністю”, використовуючи це як докір нам.
Але що ми хочемо цим сказати, як не те, що людина має більшу гідність, ніж камінь чи стіл? Бо ми хочемо сказати, що людина насамперед існує — що людина перш за все, рухає себе в майбутнє та усвідомлює це. Людина — це, дійсно, проєкт, який переживається суб’єктивно, а не якийсь мох, пліснява чи цвітна капуста. До цього проєкту “Я” нічого не існує, людина стане такою, якою є її проєкт буття.
Однак не такою, якою вона хоче бути. Бо те, що ми зазвичай розуміємо під бажанням, є свідомим рішенням, прийнятим, найчастіше за все, після того, як ми зробили себе тими, ким ми є. Я можу захотіти вступити в партію, написати книгу або одружитися — але в такому випадку те, що зазвичай називають моєю волею, швидше за все, є проявом попереднього і більш спонтанного рішення.
Але якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за те, що вона є. Таким чином, перший наслідок екзистенціалізму полягає в тому, що він покладає всю відповідальність за існування людини на її власні плечі. І коли ми говоримо, що людина відповідає за себе, ми маємо на увазі не тільки її індивідуальність, але й те що вона відповідає за всіх людей.
Слово “суб’єктивізм” слід розуміти у двох значеннях, і наші противники користуються цим. З одного боку він означає що індивідуальний суб’єкт сам себе обирає, а з іншого — те, що людина не може вийти за межі людської суб’єктивності. Саме в останньому і полягає глибинний сенс екзистенціалізму.
Коли ми говоримо, що людина обирає себе, ми маємо на увазі, що кожен з нас повинен обирати себе, але також що тим самим ми обираємо для всіх людей. Бо, по суті, усі дії, які людина може зробити, щоб створити себе такою, якою вона хоче бути, водночас створюють образ людини, якою вона вважає вона повинна бути. Вибирати між тим чи іншим — це водночас стверджувати цінність того, що вибрано; бо ми ніколи не здатні вибрати гірше.
Те, що ми обираємо, завжди краще; і ніщо не може бути кращим для нас, якщо воно не є кращим для всіх. Якщо дійсно існування передує сутності та ми хочемо існувати одночасно з творенням свого образу, то цей образ є валідним для всіх людей і для всієї епохи, в якій ми перебуваємо. Таким чином, наша відповідальність є набагато більшою, ніж ми припускали, бо вона стосується всього людства.
Якщо я, наприклад, робітник, то я можу вирішити вступити до християнської, а не до комуністичної профспілки. І якщо цим членством я вирішу засвідчити, що покірність — це, зрештою, позиція, яка найкраще відповідає людині, що Царство людини не на цій землі, то я зобов’язую дотримуватися цього погляду не тільки себе. Покірність — це моя воля для всіх, і моя дія, як наслідок, є зобов’язанням від імені всього людства.
Або якщо взяти більш особисту справу, я вирішую одружитися і мати дітей, навіть якщо це рішення випливає просто з моєї ситуації, з моєї пристрасті або мого бажання, я тим самим зобов’язую не тільки себе, але і все людство в цілому до практики моногамії. Таким чином, я несу відповідальність за себе і за всіх людей, і я створюю певний образ людини, яким би я хотів його бачити. Формуючи себе, я формую людину.
Це, дозволить нам зрозуміти, що мається на увазі під такими, можливо, дещо пишномовними термінами, як тривога, покинутість і відчай. Як ви далі побачите, це дуже просто.
По-перше, що ми розуміємо під тривогою? Екзистенціаліст відверто заявляє, що людина перебуває в муках. Його думка полягає в наступному: Коли людина присвячує себе чому-небудь, цілком усвідомлюючи, що вона обирає не тільки для себе, але разом з тим є законодавцем, що приймає рішення за все людство, — в такий момент людина не може позбутися почуття повної й глибокої відповідальності.
Дійсно, є багато тих, хто не виявляє такої тривоги. Але ми стверджуємо, що вони просто приховують свій біль або уникають його. Звичайно, багато хто думає, що тим, що вони роблять, вони нікого, крім себе, ні до чого не зобов’язують: і якщо запитати їх: “А що було б, якби всі так робили?” — вони знизують плечима і відповідають: “Всі так не роблять”. Але насправді завжди слід запитувати себе, що було б, якби всі робили так, як робите ви; і від цієї тривожної думки можна втекти лише шляхом самообману. Людина, яка бреше у своє виправдання, кажучи: “Всі так не зроблять”, певно нечиста на совість, оскільки факт брехні означає, що брехні надається значення універсальної цінності.
Страждання викривають себе самим фактом їх заперечення. Це ті муки, які К’єркегор назвав “муками Авраама”. Ви знаєте цю історію: Ангел наказав Аврааму принести в жертву свого сина, і він повинен був підкоритись, якщо це дійсно був ангел, який з’явився і сказав: “Ти, Аврааме, принесеш в жертву сина свого”. Але будь-яка людина в такій ситуації задумалася б, по-перше, чи дійсно це був ангел, а по-друге, чи дійсно я — Авраам. Де докази?
Одна божевільна жінка, яка страждала на галюцинації, розповідала, що їй телефонують люди та віддають їй накази. Лікар запитав: “Але хто ж це з вами говорить?”. Вона відповіла: “Він каже, що він Бог”. А що, власне, могло їй довести, що це Бог? Якщо мені з’являється ангел, то в чому доказ, що це ангел; або, якщо я чую голоси, то хто може довести, що вони йдуть з неба, а не з пекла, або з моєї власної підсвідомості, або якогось патологічного стану? Хто може довести, що вони дійсно звертаються до мене?
Хто ж тоді може довести, що я є тією особою, яка за власним вибором, має право нав’язувати людству свою концепцію людини? Я ніколи не знайду жодного доказу; не буде жодного знаку, який переконав би мене в цьому. Якщо до мене промовляє голос, то я повинен сам вирішити, чи є він голосом ангела. Якщо я вважаю певний спосіб дій хорошим, то тільки я сам вирішую, що він добрий, а не поганий. Мені зовсім не обов’язково бути Авраамом, а проте у будь-який момент часу я змушений здійснювати вчинки, які є прикладом для інших.
Для кожної людини все відбувається так, ніби весь людський рід дивиться на те, що вона робить, і відповідно до цього регулює її поведінку. Тому кожна людина повинна спитати себе: “Чи дійсно я маю право діяти так, щоб людство брало приклад з моїх вчинків? Якщо людина так не робить, то вона приховує свої страждання від себе.
Очевидно, що біль, про який ми тут говоримо, не є таким, що веде до квієтизму чи бездіяльності. Це чистий і простий біль, який добре знайомий усім, хто несе на собі відповідальність. Коли, наприклад, військовий лідер бере на себе відповідальність за наступ і посилає певну кількість людей на смерть він і в підсумку лише він вирішує це зробити. Без сумніву, він підпорядковується вищому командуванню, але його накази, які мають більш загальний характер, вимагають його інтерпретації, і від цієї інтерпретації залежить життя десяти, чотирнадцяти або двадцяти людей. Приймаючи рішення, він не може не відчувати певних мук. Всі лідери знають ці муки.
Вони не заважають їм діяти, навпаки, є самою умовою їхньої дії, бо дія передбачає множинність можливостей, і, обираючи одну з них, вони усвідомлюють, що вона має цінність лише тому, що її обрано. Саме такі страждання описує екзистенціалізм, і на додаток, як ми побачимо, робить явними через пряму відповідальність перед іншими людьми, яких це стосується. Вони не є ширмою, яка могла б відокремити нас від дії, вона є умовою самої дії.
І коли ми говоримо про “покинутість” — улюблене слово Гайдеггера — ми маємо на увазі лише те, що Бога не існує, і що необхідно до кінця розібратися з наслідками його відсутності. Екзистенціалізм рішуче виступає проти певного типу світського моралізму, який прагне позбутися Бога за найменшу можливу ціну.
Близько 1880 року, коли французькі професори намагалися сформулювати світську мораль, вони говорили приблизно наступне: Бог — це даремна і дорога гіпотеза, тому ми обійдемося без нього. Однак, якщо ми хочемо мати мораль, суспільство і законослухняний світ, необхідно, щоб певні цінності сприймалися серйозно, щоб вони мали апріорне існування. Необхідність бути чесним, не брехати, не бити дружину, виховувати дітей і так далі має визначатись a priori; тому ми трохи попрацюємо над цією темою, що дозволить нам показати, що ці цінності все ж існують, вони записані на уявному небі2, не дивлячись на те що Бога звісно немає.
Іншими словами — і в цьому, я вважаю, полягає мета всього того, що ми у Франції називаємо радикалізмом — нічого не зміниться, якщо Бога не існує; ми наново відкриємо для себе ті ж самі норми чесності, прогресу і людяності, і ми позбудемося Бога як застарілої гіпотези, яка тихо відійде сама собою.
Екзистенціалістів, навпаки, вкрай бентежить те що Бога немає, бо разом з ним зникає будь-яка можливість віднайти цінності на уявному небі. Ніякого добра вже не може бути апріорі, оскільки немає нескінченної й досконалої свідомості, яка б його мислила.
Оскільки ми перебуваємо у виміри де є лише люди — ніде не написано, що “добро” існує, що треба бути чесним, що не можна брехати. Колись один мертвий росіянин писав: “Якби Бога не було, то все було б дозволено”, і це для екзистенціалізму є відправною точкою. Якщо Бога нема, то все дозволено, і людина, як наслідок, є покинутою, бо їй нема на що спертись ні в собі, ні назовні. Вона одразу ж виявляє, що не має виправдання.
Бо якщо дійсно існування передує сутності, то людина ніколи не зможе пояснити свої дії посилаючись на певну визначену людську природу; іншими словами, немає ніякого детермінізму — людина вільна, людина і є свобода. Але з іншого боку, якщо Бога немає, то ми також не маємо жодних цінностей чи заповідей, які могли б легітимізувати нашу поведінку. Таким чином ні позаду нас, ні попереду — у світлому царстві цінностей — в нас немає ні виправдань, ні пробачень. Ми залишилися самі, без виправдання.
Саме це я маю на увазі, коли кажу, що людина приречена бути вільною. Приречена, тому що вона не створила себе сама, але все ж таки є вільною, і з того моменту, як вона кинута в цей світ, вона несе відповідальність за все, що вона робить.
Екзистенціаліст не вірить у силу пристрасті. Він ніколи не буде розцінювати пристрасть як непереборну силу що неначе доля несе людину до певних дій, і тим самим надаючи виправдання для них. Він вважає, що людина сама відповідає за свої пристрасті. Так само екзистенціаліст не буде вважати що людина може знайти втіху у якомусь знаку посланому для неї на землю, адже людина сама обирає як їй інтерпретувати такі знаки.
Він вважає, що кожна людина, без будь-якої підтримки чи допомоги, приречена щомиті винаходити людину. Як писав Франсіс Понж в одній своїй чудовій статті: “Людина — це майбутнє людини”. І це абсолютно вірно. Однак, не варто трактувати це так що майбутнє закладено на Небі, і що Бог знає яке воно, адже тоді це вже не було б майбутнім. Якщо ж це означає, що якою б не була людина зараз, її чекає майбутнє, яке вона має виліпити сама, незаймане майбутнє, — тоді це правдивий вислів.
Але в теперішньому людина покинута. Для кращого розуміння цього стану покинутості, я наведу випадок з моїм учнем, який звернувся до мене за таких обставин. Його батько сварився з матір’ю і також був схильний до “колабораціонізму”; його старший брат загинув під час німецького наступу 1940 року, і цей юнак, з почуттями дещо примітивними, але великодушними, хотів помститися за нього. Його мати глибоко засмучена напівзрадою чоловіка і смертю старшого сина, мала в ньому єдину розраду.
Але він у цей момент стояв перед вибором: їхати до Англії, щоб приєднатися до Сил Вільної Франції, або залишитися доглядати матір. Він цілковито усвідомлював, що ця жінка живе тільки заради нього і що його зникнення, або смерть — занурить її у відчай. Він також усвідомлював, що кожна дія, яку він зробить для матері, буде мати певний результат в сенсі допомоги їй жити, тоді як що б він не зробив щоб піти на війну буде невизначеним, неоднозначним і може пропасти ні за цапову душу. Наприклад, щоб вирушити до Англії, йому довелося б чекати невідомо скільки часу в іспанському таборі по дорозі через Іспанію; або, прибувши до Англії чи Алжиру, його могли розподілити служити в канцелярію займатись паперовою роботою.
Таким чином, він опинився перед двома дуже різними способами дії; перший — конкретний, безпосередній, але спрямований лише на одну особу; а другий — дія, спрямована на нескінченно більшу мету, на національну спільноту, але з цієї самої причини неоднозначна і схильна до провалу. Водночас він вагався між двома видами моралі: з одного боку, мораллю співчуття, особистої відданості, а з іншого боку, мораллю ширшого масштабу, але більш сумнівної обґрунтованості.
Що могло б допомогти йому зробити вибір? Християнська доктрина? Ні. Християнська доктрина говорить: Дій милосердно, люби ближнього свого, зречися себе заради інших, обирай найважчий шлях і так далі. Але який шлях важчий? Кому ти зобов’язаний більшою любов’ю — патріоту чи матері? Яка мета корисніша — загальна мета боротьби за цілу спільноту, чи конкретна мета допомоги одній людині? Хто може дати відповідь на це апріорі? Ніхто.
Не дасть її й жодне моральне вчення. Кантівська етика говорить: “Ніколи не розглядай іншого як засіб, лише як мету”.
Дуже добре; якщо я залишуся зі своєю матір’ю, я буду ставитися до неї як до мети, а не як до засобу; але водночас я наражаюся на небезпеку ставитися до тих, хто воює від мого імені, як до засобу; і навпаки, якщо я піду на допомогу військовим, я буду ставитися до них як до мети, ризикуючи при цьому ставитися до своєї матері як до засобу.
Якщо цінності невизначені, якщо вони все ще занадто абстрактні, щоб визначити конкретний розглянутий випадок, нічого не залишається, окрім як довіритися нашим інстинктам. Саме це намагався зробити цей молодий чоловік; і коли я побачив його, він сказав: “Врешті-решт, головне це почуття; напрямок, в якому воно підштовхує мене, є тим, який я повинен вибрати. Якщо я відчуваю, що люблю свою матір настільки, що готовий пожертвувати заради неї всім іншим — своїм бажанням помститися і всіма своїми прагненнями до пригод, тоді я залишаюся з нею. Якщо, навпаки, я відчуваю, що моєї любові до неї недостатньо, я йду”.
Але як оцінити силу почуття? Цінність його почуття до матері визначалася саме тим, що він був поруч з нею. Я можу сказати, що я люблю певного друга настільки, що готовий пожертвувати для нього певну суму грошей, але я не можу цього довести поки дійсно не зроблю це. Я можу сказати: “Я люблю свою матір настільки, що залишаюся з нею”, якщо насправді я залишився з нею. Я можу оцінити силу цієї любові тільки тоді, коли я вчинив дію, якою вона визначається і затверджується. Але якщо я потім апелюю до цієї прихильності, щоб виправдати свій вчинок, я опиняюся у замкненому колі.
Щобільше, як дуже добре сказав Андре Жід, почуття, яке грають, і почуття, яке дійсно відчувають, — дуже важко відрізнити одне від одного. Вирішити, що я люблю свою матір, перебуваючи поруч з нею, і розіграти комедію, фінал якої полягає в тому, що я так і роблю, — це майже одне й те саме. Іншими словами, почуття формуються вчинками, які людина робить, тому я не можу використовувати їх як керівництво до дії. А це означає, що я не можу ні шукати в собі істинного імпульсу що підштовхнув би мене до дії, ні очікувати від етики якогось набору формул, що вкажуть мені як вчинити.
Ви можете заперечити, що юнак принаймні, прийшов за порадою до свого наставника. Але якщо ви шукаєте поради, наприклад, у священника, то це ви вибрали цього священника, і в глибині душі ви вже знали більш-менш що він вам порадить. Іншими словами, вибрати радника — означає зобов’язати себе цим вибором. Якщо ви християнин, ви скажете — “Порадься зі священником”; але є священники-колабораціоністи, є священники члени руху спротиву і є священники, які чекають, в яку сторону подує вітер: кого вибрати? Якби цей юнак вибрав священника з руху опору, чи священника колабораціоніста, він би заздалегідь вирішив, яку пораду він отримає. Так само, прийшовши до мене, він знав, яку пораду я йому дам, а я мав лише одну відповідь. Ти вільний, тому обирай, тобто винаходь.
Жодне правило загальної моралі не може вказати вам, що ви повинні робити: у світі нема знаків посланих з небес. Католики заперечать: “О, але ж вони є!”. Окей, але ж це я повинен кожен раз тлумачити ці знаки. Під час мого ув’язнення я познайомився з дещо непересічною людиною, єзуїтом, який став членом цього ордену наступним чином.
У своєму житті він зазнав низки досить серйозних невдач. Його батько помер, коли він був ще дитиною, залишивши його в бідності. Він отримав безплатну стипендію в релігійному закладі, де йому постійно давали відчути, що його прийняли лише з благодійних намірів і, як наслідок, він був позбавлений почестей і нагород, які так люблять діти. Пізніше, приблизно у вісімнадцять років, його спіткало горе через сентиментальний роман; і, нарешті, у двадцять два роки — це сама по собі дрібниця, але вона стала останньою краплею, що переповнила його чашу, — він провалився на військовому іспиті.
Отже, цей молодий чоловік міг вважати себе повним невдахою: це був знак — але знак чого? Він міг би зануритися у жалобу або відчай. Але він сприйняв це як знак того, що він не призначений для світського успіху, і що йому доступні тільки досягнення релігії, досягнення святості та віри. Він сприйняв свої невдачі як послання від Бога і став членом Ордену. Чи буде хтось заперечувати що це був виключно його вибір проінтерпретувати це послання саме так? З такої низки перипетій можна було б зробити зовсім інші висновки — як, наприклад, про те, що йому краще було б стати теслярем або революціонером. За розшифровку знаку, однак, він несе всю відповідальність. Саме це й означає “покинутість”, що ми самі вирішуємо своє буття. І цю покинутість супроводжують муки.
Що стосується “відчаю”, то значення цього виразу надзвичайно просте. Він означає, що ми покладаємося лише на те, що знаходиться в межах нашої волі, або в межах суми ймовірностей, які роблять наші дії можливими.
Щоразу, коли хтось чогось бажає, завжди існують ці елементи ймовірності. Якщо я чекаю на візит друга, який може приїхати поїздом або трамваєм, я припускаю, що поїзд прибуде вчасно, або що трамвай не зійде з рейок. Я залишаюся у сфері можливостей; але людина не покладається на жодні можливості, крім тих, які безпосередньо стосуються її дій. Як тільки можливості, що розглядаються, перестають впливати на мої дії, я повинен перестати ними цікавитись. Бо немає ні Бога, ні заздалегідь продуманого плану, який міг би пристосувати світ і всі його можливості до моєї волі.
Коли Декарт говорив: “Перемагай себе, а не світ”, він мав на увазі, по суті, те ж саме — що ми повинні діяти без надії.
Марксисти, у відповідь на це сказали мені: “Очевидно що ваші дії обмежені, вашою ж смертю; але ви можете розраховувати на допомогу інших. Тобто, ви можете розраховувати як на співпрацю людей з інших місць, таких як в Китай або росія, так і на те, що вони зроблять після вашої смерті, щоб підхопити вашу справу і довести її до остаточного завершення — революції. Мало того, саме на це ви й повинні розраховувати, не робити цього — аморально”.
На це я відповідаю що, по-перше, я завжди буду розраховувати на моїх товаришів по боротьбі, якщо вони, як і я, віддані певній, спільній справі й об’єднані партією або групою, яку я можу більш-менш контролювати — тобто, я є її учасником і мені відомо все що в ній відбувається. У цьому відношенні покладатися на єдність і волю партії — це все одно, що розраховувати на те, що потяг приїде вчасно або що трамвай не зійде з рейок.
Але я не можу покладатися на людей, яких я не знаю, я не можу засновувати свою впевненість на людській доброті або на зацікавленості людини в користі для суспільства, знаючи, що людина вільна і що немає якоїсь фундаментальної людської природи. Я не знаю, куди приведе російська революція. Я можу захоплюватися нею і брати з неї приклад, оскільки сьогодні очевидно, що пролетаріат відіграє в росії таку роль, якої він не досяг в жодній іншій країні. Але я не можу стверджувати, що це обов’язково призведе до тріумфу пролетаріату: Я повинен обмежитися тим, що бачу.
Я також не можу бути впевненим, що товариші підхоплять мою справу після моєї смерті й доведуть її до досконалості, бачачи, що вони вільні й завтра будуть самостійно вирішувати, якою повинна бути людина. Після моєї смерті, деякі люди можуть вирішити встановити фашизм, а інші виявляться боягузами або надто слабкими щоб їх спинити. Якщо так, то фашизм стане людською правдою, і тим гірше для нас.
Насправді все буде так, як вирішать люди. Чи означає це, що я повинен віддатися квієтизму? Ні. Спочатку я повинен взяти на себе зобов’язання, а потім діяти згідно з перевіреною часом формулою, що “нема потреби сподіватись, аби взятися за справу”. Це також не означає, що я повинен відмовитись від членства в якійсь партії, а лише те, що я повинен відмовитись від ілюзій і робити те, що в моїх силах. Наприклад, якщо я запитаю себе: “Чи стане суспільний ідеал, як такий, коли-небудь реальністю?”. Я не можу сказати напевне, я знаю тільки, що зроблю все, що буде в моїх силах, щоб він став реальністю, а поза цим я не можу ні на що розраховувати.
Квієтизм — це позиція людей, які кажуть: “Нехай інші роблять те, що я не можу зробити”. Вчення, яке я представляю перед вами, є прямо протилежним цьому, оскільки воно проголошує, що реальність — в дії. Воно йде далі й додає: “Людина є ні що інше, як те, що вона має на меті, вона існує лише настільки, наскільки вона реалізує себе, отже вона є ні що інше, як сума її дій, ні що інше, як те, чим є її життя”.
Тому ми чудово розуміємо, чому деякі люди налякані нашим вченням. Адже у багатьох є лише один ресурс, який підтримує їх у їхніх стражданнях, а саме, думка: “Обставини склалися не на мою користь, я був гідний бути чимось набагато кращим, ніж є зараз. Я визнаю, що ніколи не мав великого кохання або дружби; але це тому, що я так і не зустрів чоловіка або жінку, які були б гідні цього. Якщо я не написав жодної хорошої книги, то це тому, що у мене не було для цього вільного часу; або, якщо у мене не було дітей, яким я міг би присвятити себе, то це тому, що я не знайшов людини, з якою я міг би прожити життя. Отже, в мені залишається широкий спектр здібностей, нахилів і можливостей, невикористаних, але цілком життєздатних, які наділяють мене значущістю, яку ніколи не можна було б вивести з самої лише історії моїх вчинків”.
Але насправді для екзистенціаліста не існує любові, окрім тої що виражена у вчинках; не існує потенційної любові, а лише та що проявляється як любов; не існує геніальності, окрім тієї, що виражається у творах мистецтва. Геній Марселя Пруста — це сукупність творів Пруста; геній Жана Расіна — це цикл його трагедій, і окрім них немає нічого. Навіщо приписувати Расіну здатність написати ще одну трагедію, якщо він цього так і не зробив? У житті людина творить себе, малює свій портрет, і немає нічого, крім цього портрета.
Без сумніву, ця думка може здатися невтішною для того, хто не досяг успіху в житті. З іншого боку, вона дає кожному розуміння, що достовірною є лише реальність, що мрії, очікування і надії визначають людину лише як оманливі мрії, нездійснені надії, і очікування, що не справдилися, тобто визначають її негативно, а не позитивно.
Проте, коли кажуть: “Ти є ніщо інше, як твоє життя”, то це не означає, що про митця треба судити виключно за його творами, бо тисяча інших речей не меншою мірою визначають його як людину. Ми хочемо сказати, що людина є ні що інше, як низка вчинків, що вона є сумою, організацією, сукупністю відносин, які складають ці вчинки.
З огляду на все вищесказане, те, в чому нам дорікають, — це, врешті-решт, не наш песимізм, а суворість нашого оптимізму. Якщо люди засуджують наші художні твори, в яких ми описуємо персонажів ницих, слабких, боягузливих, а іноді навіть відверто злих, то не тільки тому, що ці персонажі ниці, слабкі, боягузливі або злі. Бо припустімо, що ми, як Золя, показали б, що поведінка цих персонажів зумовлена їхньою спадковістю, або дією на них середовища, або якимись іншими чинниками, психічними чи органічними. Люди отримали б полегшення, вони б казали: “Бачите, такі ми є, ніхто з цим нічого не може вдіяти”.
Але коли екзистенціаліст, зображує боягуза, він показує його відповідальним за своє боягузтво. Він такий не тому, що у нього боягузливе серце, чи легені, чи мозок, він не став таким через фізіологію свого організму, він такий тому, що він сам себе зробив боягузом своїми діями. Не існує такого поняття, як боягузливий темперамент. Є нервові темпераменти, є такі які можна назвати сильними, або навпаки слабкими. Але людина не є боягузом тільки через це, бо боягузтво породжується дією, коли людина здається або поступається; а темперамент — це не дія. Боягуза визначають за вчинком, який він зробив.
Те, що люди невиразно відчувають в глибині душі й що викликає у них жах, — це те, що боягуз, яким ми його представляємо, винен у тому, що він боягуз. Люди воліли б бути народженими боягузом, або героєм.
Одне з найчастіших звинувачень в бік моєї серії новел “Шляхи до свободи” (Les chemins de la liberté) звучить приблизно так: “Але ж ці люди такі ниці, як ви можете робити з них героїв?”. Воно насправді досить комічне, оскільки воно натякає, що люди народжуються героями: і ці люди хотіли б щоб насправді так і було. Якщо ви були народжені боягузом — можете розслабитись, ви нічого не можете з цим зробити, і ви будете боягузом все своє життя, що б ви не робили; а якщо ви були народжені героєм, ви знову ж таки можете розслабитись, ви будете героєм все своє життя, героїчно їсти й пити.
Тоді як екзистенціаліст каже, що боягуз робить себе боягузом, а герой робить себе героєм; і що завжди є можливість для боягуза відмовитися від боягузтва, а для героя — перестати бути героєм. Важливою є повна відданість справі, а не конкретна справа чи конкретна дія, яку ви робите в цілому.
Отже, я думаю ми розібралися з певною кількістю звинувачень на адресу екзистенціалізму. Ви бачили, що його не можна розглядати ні як філософію квієтизму, оскільки він визначає людину за її діями; а ні як песимістичний опис людини, бо немає вчення більш оптимістичного, доля людини знаходиться всередині неї самої. Це також не спроба відмовити людину від дії, оскільки екзистенціалізм говорить їй, що немає іншої надії, окрім її вчинків, і що єдине, що дозволяє їй жити — це її дії. Отже, на цьому рівні ми маємо справу з етикою дії та рішучості. Однак нам все ще дорікають, що ми ізолюємо людину в межах її індивідуальної суб’єктивності. Знову ж таки, люди нас погано розуміють.
Нашою відправною точкою є, дійсно, суб’єктивність особистості, і це з суто філософських міркувань. Не тому, що ми буржуа, а тому, що ми прагнемо отримати вчення засноване на істині, а не на наборі прекрасних обнадійливих теорій позбавлених реальних підстав. А у відправній точці не може бути ніякої іншої істини, крім цієї, “Я мислю, отже, я існую” яка є абсолютною істиною свідомості, як осягає сама себе.
Будь-яка теорія, яка розглядає людину поза цим моментом самоосягнення пригнічує істину, бо поза картезіанським cogito всі об’єкти є лише ймовірностями, а будь-яке вчення про ймовірності, не пов’язане з істиною, перетвориться у ніщо. Для того, щоб визначити ймовірне, необхідно володіти істинним. Перш ніж може існувати будь-яка істина, повинна існувати абсолютна істина, і є така істина, яка є простою, легко досяжною і доступною для кожного; вона полягає в безпосередньому відчутті людиною самої себе.
Далі — наша теорія є єдиною, що надає людині гідність, лиш вона не перетворює людину на об’єкт. Будь-який матеріалізм призводять до розгляду людини, включно з собою, як об’єкт, тобто як набір заздалегідь визначених реакцій, які нічим не відрізняються від набору якостей і явищ, з яких складаються стіл, стілець або камінь. Наша мета якраз і полягає в тому, щоб створити світ людей як взірець цінностей на відміну від матеріального світу.
Але суб’єктивність, яку ми постулюємо як стандарт істини, не є вузько індивідуальним суб’єктивізмом, бо, як ми вже показали, в cogito людина відкриває не тільки своє “Я”, але й інших. Всупереч філософії Декарта, всупереч філософії Канта, коли ми говоримо “я мислю”, ми осягаємо себе в присутності іншого, і ми так само впевнені в іншому, як і в собі. Таким чином, людина, яка винаходить себе безпосередньо в cogito, винаходить також і всіх інших, і знаходить їх як умову свого власного існування.
Вона визнає, що не може бути нічим (в тому сенсі, в якому говорять, що людина духовна, або що вона зла чи заздрісна), якщо інші не визнають її такою. Я не можу відкрити жодної істини про себе, окрім як через посередництво іншого. Інший є необхідним для мого існування і для мого самопізнання. За цих умов відкриття мого внутрішнього світу є водночас відкриттям іншого як свободи, яка протистоїть моїй, і яка мислить або “за” або “проти” мене. Таким чином, відкривається цілий світ “інтерсуб’єктивності”. Саме в цьому світі людина повинна вирішувати, ким є вона і ким є інші.
На додаток, хоча в кожній людині неможливо знайти універсальну сутність, яку можна було б назвати людською природою, все ж таки існує спільність умов людського існування. Не випадково сучасні мислителі набагато більше готові говорити про умови існування, ніж про природу людини. Під цими умовами вони з більшою чи меншою ясністю мають на увазі всі ті обмеження, які апріорі визначають фундаментальне становище людини у Всесвіті. Її історичні обставини є змінними: людина може народитися рабом у язичницькому суспільстві, а може бути феодалом-бароном або пролетарем.
Але що ніколи не змінюється, так це необхідність бути у світі, працювати й вмирати в ньому. Ці обмеження не є ні суб’єктивними, ні об’єктивними, точніше, в них є і суб’єктивний, і об’єктивний аспект. Об’єктивні, тому що ми зустрічаємося з ними скрізь і вони скрізь впізнавані; а суб’єктивні, тому що вони повинні бути прожиті і є ніщо, якщо людина їх не проживає — тобто, не визначає вільно себе і своє буття стосовно них.
І якими б різноманітними не були людські цілі, принаймні жодна з них не є для мене цілком чужою, оскільки кожна людська ціль постає як спроба або подолати ці обмеження, або розширити їх, або ж заперечити чи пристосувати себе до них.
Отже, кожна мета, якою б індивідуальною вона не була, має загальнолюдську цінність. Будь-яка мета, кому б вона не належала: китайцю, індійцю чи африканцю, може бути зрозуміла європейцю.Зрозуміла в тому сенсі, що європеєць у 1945 році може прагнути подолати певні обставини й стикнутися з цими самим обмеженнями та тим самим переосмислити в собі мету китайця, індійця чи африканця. У кожній меті є універсальність, в тому сенсі, що вона зрозуміла кожному.
Це не означає, що та чи інша мета визначає людину назавжди, а лише те що її можна відтворювати знову і знову. Завжди є якийсь спосіб зрозуміти ідіота, дитину, примітивну людину чи іноземця, якщо у вас є достатньо інформації. У цьому сенсі можна сказати, що існує людська універсальність, але вона не є чимось даним, вона постійно твориться. Я творю цю універсальність вибираючи себе, я також творю її через розуміння призначення будь-якої іншої людини, будь-якої епохи. Ця абсолютність акту вибору не змінює відносності кожної епохи.
Отже, в основі екзистенціалізму лежить абсолютний характер вільної дії, через яку кожна людина реалізує себе, реалізуючи тим самим певний тип людства — зобов’язання зрозуміле будь-кому у будь-якій епосі; і зв’язок цієї дії з відносністю культури, що може бути наслідком такої дії. Необхідно в рівній мірі враховувати відносність картезіанства й абсолютний характер картезіанської дії. У цьому сенсі можна сказати, що кожен з нас творить абсолют, дихаючи, приймаючи їжу, сплячи або поводячись будь-яким іншим чином. Немає ніякої різниці між вільним буттям — буттям як самозобов’язанням, як існуванням, що вибирає свою сутність — і абсолютним буттям. І немає ніякої різниці між буттям абсолютним, тимчасово локалізованим, тобто розміщеним в історії — і універсально зрозумілим буттям.
Це не спростовує повністю звинувачення в суб’єктивізмі. Адже це заперечення з’являється в кількох інших формах. По-перше, нам кажуть: “Тоді не має значення, що ви робите”. Далі записують нас в анархісти, і кажуть: “Ви не можете судити інших, бо немає жодних підстав щоб надавати перевагу одній меті перед іншою”. І врешті решт: “У цьому вашому виборі все є довільним, ви однією рукою віддаєте те, що, як ви стверджуєте, отримуєте іншою рукою”. Ці три заперечення не є дуже серйозними.
Щодо першого, то сказати, що не має значення, що ти обираєш, не є правильним. У певному сенсі не вибирати неможливо. Я завжди можу вибирати, але я повинен знати, що якщо я не вибираю, то це все одно вибір. Це може здатися суто формальним, але ця деталь має величезне значення як обмеження фантазії й примхи. Бо, коли я стикаюся з реальною ситуацією — наприклад, що я є істотою що має сексуальність, здатною мати стосунки з істотою іншої статі й здатною мати дітей, — я зобов’язаний вибирати своє ставлення до цього, і з усякого погляду я несу відповідальність вибору, і роблячи його я зобов’язую також і все людство.
Навіть якщо мій вибір не визначається ніякою апріорною цінністю, він не може бути простою примхою. І якщо хтось думає, що це лише повторення теорії Андре Жіда про безпідставне діяння (acte gratuit), то він не бачить величезної різниці між екзистенціалізмом і теорією Жіда. Жід не знає, що таке обставини, його “вчинок” — це вчинок чистого капризу.
На наш погляд, навпаки, людина потрапляє в організовані обставини, в які вона сама безпосередньо залучена: її вибір стосується людства в цілому, і вона не може його уникнути. Вона повинна або залишатися неодруженою, або одружитися, не маючи дітей, або одружитися і мати дітей. У будь-якому випадку, і що б вона не обрала, для неї неможливо, щодо цієї ситуації, не взяти на себе повну відповідальність.
Безсумнівно, вона вибирає безвідносно до якоїсь наперед встановленої цінності, але несправедливо було б звинувачувати її в капризі. Моральний вибір можна скоріш порівняти зі створенням твору мистецтва.
Але тут я мушу обмовитись, що мова не йде про естетську мораль, бо наші опоненти досить недобросовісні, щоб дорікати нам навіть у цьому. Я згадую про витвір мистецтва лише для порівняння. Хіба хтось дорікає художнику, коли він пише картину, що він не дотримується апріорно встановлених правил? Чи хтось запитує, яку картину він повинен намалювати? Очевидно, що немає ніякої наперед визначеної картини, яку він повинен намалювати, художник пропускає через себе композицію, і картина що повинна вийти в результаті — є саме тою яку він намалює.
Як відомо, апріорних естетичних цінностей не існує, але є цінності, які проявляться з часом, у зв’язку частин картини між собою, а також у співвідношенні між волею до творіння і завершеним твором. Ніхто не може сказати, якими будуть картини у майбутньому, не можна судити про картину, поки вона не написана.
Яке це має відношення до моралі? Ми перебуваємо в такій самій творчій ситуації. Ми ніколи не говоримо про витвір мистецтва як про безвідповідальний, коли ми обговорюємо полотна Пікассо, ми прекрасно розуміємо, що композиція стала такою, якою вона є в той час, коли він її писав, і що його роботи є невіддільною частиною всього його життя.
Так само і в площині моралі. У мистецтва і моралі спільне те що в обох випадках ми маємо справу з творенням і винаходом. Ми не можемо апріорі вирішити, що саме треба робити. Я думаю, що у випадку зі студентом, який прийшов до мене за порадою, вам було достатньо зрозуміло, що до якої б етичної системи він не апелював, кантіанської чи будь-якої іншої, він не міг знайти жодних вказівок; він був зобов’язаний винайти для себе свій власний закон.
Звичайно, ми не можемо сказати, що цей чоловік, вирішивши залишитися зі своєю матір’ю, тобто взявши за моральну основу почуття, особисту відданість і конкретну благодійність, зробив би безвідповідальний вибір, так само як ми не могли б цього сказати, якби він віддав перевагу від’їзду до Англії. Людина робить себе сама, творить обираючи мораль, і тиск обставин не дозволяє їй не обирати. Ми визначаємо людину тільки стосовно її зобов’язань, тому абсурдно дорікати нам у довільності вибору.
По-друге, нам кажуть: “Ви не можете судити інших”. Це правда в одному сенсі й неправда в іншому. Це правда в тому сенсі, що коли людина обирає свою мету і свої зобов’язання з усією ясністю і з усією щирістю, якою б не була ця мета, вона не може віддати перевагу іншій.
Це правда в тому сенсі, що ми не віримо в прогрес. Прогрес передбачає покращення; але людина завжди однакова, вона постає перед вічно мінливими обставинами, і вибір завжди залишається вибором у цих обставинах. Моральна проблема не змінилася з того часу, коли це був вибір між рабством і антирабством — з часів війни за незалежність і, наприклад, до теперішнього моменту, коли ми обираємо між M.R.P. (Mouvement Republicain Poputaire) і комуністами.
Водночас ми можемо судити, бо, як я вже сказав, людина обирає, в тому числі обирає себе з огляду на інших. Можна судити, що в одних випадках вибір ґрунтується на помилці, а в інших — на істині. Можна судити людину, кажучи, що вона сама себе обманює. Оскільки ми визначили обставини людини як ситуацію вільного вибору, без виправдання і без допомоги, то будь-яка людина, яка прикривається своїми пристрастями, або вигадуючи якусь детерміністську доктрину, займається самообманом.
Хтось може заперечити: “А чому б їй не вибирати самообман свідомо?”. Відповідаю, що не мені судити його морально, але я визначаю це як помилку. Тут не можна уникнути судження про істину. Самообман, очевидно, є фальшю, оскільки він приховує від людини повну свободу у прийнятті рішень. На цьому ж рівні я кажу, що якщо я вирішую заявити, що певні цінності є для мене обов’язковими це теж самообман; я вступаю в суперечність із самим собою, якщо бажаю цих цінностей і водночас кажу, що вони мені нав’язуються.
Якщо хтось скаже мені: “А що, якщо я хочу себе обманювати?”. Я відповідаю: “Немає жодної причини, чому ні, але я викриваю тебе у цьому, і заявляю що добросовісною буває лише сувора послідовність”. Мало того, я можу винести моральне судження. Бо я заявляю, що свобода, у конкретних обставинах, не може мати іншої мети, окрім самої себе; і коли людина побачила, що цінності залежать від неї самої, то в цьому стані покинутості вона може бажати тільки одного, а саме свободи як основи всіх цінностей.
Це не означає, що вона хоче абстрактної свободи, це означає, що дії чесних людей мають своїм кінцевим значенням пошук самої свободи як такої. Людина, що вступає до якогось комуністичного чи революційного руху, переслідує конкретні цілі, які передбачають абстрактну волю до свободи, але цю свободу прагнуть у конкретному.
Ми бажаємо свободи заради свободи, в кожному конкретному випадку. І прагнучи до неї, ми відкриваємо, що вона повністю залежить від свободи інших і що свобода інших залежить від нашої власної. Очевидно, що свобода як визначення людини не залежить від інших, але як тільки з’являється дія, я зобов’язаний бажати свободи інших одночасно зі своєю власною. Я не можу зробити свободу своєю метою, якщо я не зроблю свободу інших такою ж мірою своєю метою. Отже, коли я визнаю достовірним, що людина є істотою, існування якої передує її сутності, і що вона є вільною істотою, яка за жодних обставин не може не бажати своєї свободи, я водночас усвідомлюю, що я не можу не бажати свободи інших.
Таким чином, в ім’я тієї волі до свободи, яка міститься в самій свободі, я можу формувати судження про тих, хто прагне приховати від себе цілком добровільний характер свого існування і його повну свободу. Тих, хто ховається від цієї повної свободи, прикриваючись серйозністю або детерміністичними виправданнями, я буду називати боягузами. Інших, які намагаються довести, що їхнє існування є необхідним, коли воно є лише випадковістю появи людського роду на землі, — буду називати покидьками. Але ні боягузів, ні покидьків не можна ідентифікувати інакше, як у площині суворої автентичності.
Таким чином, хоча зміст моралі є змінним, певна форма цієї моралі є універсальною. Кант проголосив, що свобода — це воля як до себе, так і до свободи інших. Згоден: але він вважає, що формального і всезагального достатньо для конституювання моралі. Ми ж вважаємо, навпаки, що занадто абстрактні принципи розсипаються, коли справа доходить до визначення дії.
Візьмемо ще раз випадок з тим студентом: яким авторитетом, в ім’я якого золотого правила моралі, як ви думаєте, він міг вирішити, в повному душевному спокої, або покинути свою матір, або залишитися з нею? Про це ніяк не можна судити. Зміст завжди конкретний, а тому непередбачуваний, його завжди треба винаходити. Єдине, що має значення, — це знати, чи робиться цей винахід в ім’я свободи.
Давайте, наприклад, розглянемо два наступні випадки, і ви побачите, наскільки вони схожі, попри відмінності. Візьмемо для прикладу роман Джорджа Еліота “Млин на Флоссі”. Ми бачимо у ньому певну молоду жінку, Меггі Таллівер, яка є втіленням пристрасті й цілком усвідомлює це. Вона закохана в юнака Стівена, який заручений з іншою, нічим не примітною дівчиною. Ця Меггі Таллівер, замість того, щоб бездумно шукати власного щастя, вирішує в ім’я людської солідарності принести себе в жертву і відмовитися від коханої людини.
З іншого боку, пані Сансеверіна в романі “Пармський монастир” Стендаля, вважаючи, що саме пристрасть наділяє людину її справжньою цінністю, заявила б, що велике кохання виправдовує усі жертви, і що треба віддати перевагу йому перед банальністю подружньої любові, яка з’єднала б Стівена з тією дурепою з якою він був заручений. Саме останнім вона вирішила б пожертвувати заради власного щастя, і, як показує Стендаль, вона також пожертвувала б і самою собою, якби життя поставило перед нею таку вимогу.
Тут ми стикаємося з двома явно протилежними моралями; але я стверджую, що вони рівнозначні, оскільки в обох випадках головною метою є свобода. Можна уявити собі дві позиції, абсолютно однакові за своєю суттю, в тому сенсі, що одна дівчина може вважати за краще, змирившись, відмовитися від свого коханого, а інша, задовольняючи сексуальне бажання, проігнорувати попередні заручини з чоловіком, якого вона кохала. І зовні ці два випадки можуть здаватися такими ж, як вище описані, хоча насправді вони абсолютно різні. Ставлення Сансеверіни набагато ближче до ставлення Меггі Таллівер, ніж до такої бездумної жадібності. Таким чином, бачите, що друге звинувачення одночасно істинне і хибне. Вибирати можна все, що завгодно, але тільки якщо мова йде про свободу вирішувати.
Третє заперечення, звучить так: “Ви берете однією рукою те, що даєте іншою”, означає, по суті, що “ваші цінності не є серйозними, оскільки ви самі їх обираєте”. На це я можу лише сказати, що мені дуже шкода, що так має бути; але якщо я заперечую Бога-Отця, то повинен же бути хтось, хто вигадує цінності. Ми мусимо сприймати речі такими, якими вони є. І на додаток, сказати, що ми вигадуємо цінності — означає те, що в житті немає ніякого апріорного сенсу.
Життя — це ніщо, поки воно не прожите; але ви можете надати йому сенс, і цінність його — це не що інше, як сенс, який ви обираєте. Тим самим ви бачите, що існує можливість створення людської спільноти.
Мені докоряли, за саме припущення, що екзистенціалізм є формою гуманізму: мені казали: “Але ж ви писали у своїй книзі “Нудота”, що гуманісти помиляються, ви навіть висміювали певний тип гуманізму, чому ви зараз повертаєтесь до цього?”. Насправді слово “гуманізм” має два дуже різних значення.
Можна розуміти під гуманізмом теорію, яка відстоює людину як самоціль і найвищу цінність. Гуманізм у цьому сенсі з’являється, наприклад, в оповіданні Кокто “Round the World in 80 Hours”, де один з героїв заявляє, пролітаючи в літаку над горами: “Людина прекрасна!”. Це наголошує, що хоча я особисто не будував літаків, але я маю користь від цих винаходів і що я особисто, як людина, можу вважати себе відповідальним за досягнення, здобуті іншими людьми, і пишатися ними.
Це означає припустити, що ми можемо приписувати цінність людині відповідно до найбільш видатних вчинків окремих людей. Такий гуманізм абсурдний, бо тільки собака або кінь можуть виносити загальне судження про людину і заявляти, що вона чудова, і наскільки мені відомо вони ніколи не були настільки дурними щоб це зробити.
Але також неприпустимо, щоб людина виносила вирок людині. Екзистенціалізм відмовляється від будь-яких суджень такого роду: екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як ціль, оскільки людина досі невизначена. І ми не маємо права вважати, що людство — це щось таке, чому можна було б поклонятись, наче Огюсту Конту. Культ людства закінчується гуманізмом Конта, замкнутим на собі, і варто зазначити — фашизмом. Ми не хочемо такого гуманізму.
Але є й інший сенс цього слова, фундаментальний сенс якого полягає в наступному: Людина весь час перебуває поза собою: саме проєктуючи та втрачаючи себе поза собою, вона існує як людина. З іншого боку, лише переслідуючи трансцендентні цілі, вона здатна існувати. Оскільки людина, таким чином, перевершує саму себе й осягає об’єкти лише у зв’язку з цим виходом за межі, вона сама є серцем і центром своєї трансцендентності. Не існує іншого всесвіту, крім людського всесвіту, всесвіту людської суб’єктивності.
Цей зв’язок конститутивної для людини трансцендентності (не в тому сенсі, в якому трансцендентний Бог, а в сенсі перевершення себе) з суб’єктивністю (в такому сенсі, що людина не замикається в собі, а вічно присутня в людському всесвіті) — саме це ми називаємо екзистенціальним гуманізмом. Це гуманізм, тому що ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, окрім неї самої; що вона сама, таким чином покинута, повинна вирішувати за себе; також тому, що ми показуємо, що людина може справді реалізувати себе не занурюючись у себе, а тільки шукаючи мету звільнення або певної реалізації поза собою.
З цих кількох роздумів видно, що немає нічого більш несправедливого, ніж докори, які люди висувають проти нас. Екзистенціалізм — це не що інше, як спроба зробити повні висновки з послідовно атеїстичної позиції. Він не має на меті ввергнути людину у відчай. І якщо під відчаєм розуміти, як це роблять християни, будь-яку позицію невіри, то відчай екзистенціалістів — це дещо інше.
Екзистенціалізм не є атеїстичним в тому сенсі, що він виснажував би себе в демонстрації неіснування Бога. Він, скоріше, заявляє, що навіть якби Бог існував, це нічого б не змінювало. Не те щоб ми вірили, що Бог існує, але ми вважаємо, що справжня проблема не в Його існуванні, а в тому, що людині потрібно знову знайти себе і зрозуміти, що ніщо не може врятувати її від самої себе, навіть достовірні докази існування Бога.
У цьому сенсі екзистенціалізм є оптимістичним. Це вчення дії, і лише самообманом, ототожненням власного відчаю з нашим, християни можуть назвати нас безнадійними.
-
В переносному сенсі «квієтизм» — пасивна поведінка; апатична покірність божественній волі. ↩
-
Уявне небо (випадковий неологізм перекладу) — простір етичних ідей, що може бути усвідомлений розумом і чия мораль існує незалежно від існування Бога. ↩